Кожний батько хоче, щоб його дитина стала видатною людиною. Ну, або майже кожний. Всім замороченим на власному чаду батькам тією чи іншою мірою властиво переоцінювати його здатності. Варити по ранках манку, у глибині душі сподіваючись, що роблять це для майбутнього Ціолковського або Агасси. Діти реагують на це по-різному. Для когось настрой батьків – кредит довіри, яким вони не преминуть скористатися й звернути на користь собі. Для когось, менш розвинений і цілеспрямованого, це тяжкий тягар, непомірно високий борг, що неймовірно важко віддати. А як ми реагуємо на обов’язок повернути борги? Ну, не дуже добре, правда? Як зрозуміти, що твоїй дитині під силу виправдати твої очікування?
Маленький Алдис голосно плакав у кабінету дитячого психолога. Він знав, що ходити до психолога не страшно. Знав, що бадьора тітка за дверима – не доктор, що буде робити йому хворобливі уколи. Що має бути розкладати забавні картинки, відповідати на питання, грати… Це був не перший психолог у житті шестирічного Алдиса… І все-таки він плакав. Просто тому що утомився! Із трьох років бути постійно зайнятим те англійським, то плаванням, то малюванням, заняттями в розвиваючих студіях і кружках - чи жарт? Якби те, про що плакав маленький Алдис, можна було перевести на мову дорослих, це звучало б приблизно так: “Для чого я живу? Хто я? Чи буде межа життя, у якій я роблю все по вказівці інших?”…
Мама Алдиса, як і всі сверхразвитые молоді мамаши, що наполягають на своєму європейському рівні мислення, цього не розуміла. Вона була впевнена, що робить для дитини благо, виховує майбутнього генія, і ніяк не могла узяти до тями, чому рік назад у сина з’явився нервовий тик і ніяк, всупереч старанням психологів і педагогів, не хоче зникати? Тому Алдис і плакав у кабінету психолога…
Мама Алдиса у своїх непомірно високих очікуваннях щодо своєї дитини зовсім не самотня. Більше того, психологи відзначають, що зараз серед утворених, але злегка придавлених кризою людей покоління 30+ росте й буде рости невротизм, спрямований на власних дітей. Батьки впевнені, що тільки гарне утворення й розвиток численних навичок і здатностей допоможе їхнім дітям вижити в майбутньому (із чим важко посперечатися). І роблять всі, щоб це дати й розвити. Але… з перебором! А діти, навантажені до межі, зриваються. Занурюючи батьків ще глибше в безодню надцінних ідей.
Щоб цього не трапилося, потрібно все-таки трохи знизити планку вимог до свого чаду. Пам’ятати, що діти дані нам не для задоволення власних амбіцій, а для загальної (з дитиною) радості буття. А яка радість у того, хто живе у вічному страху не впоратися, не виправдати? Звідси й неврози, капризи, хвороби, зниження успішності в школі. Інше – потрібно здраво ставитися до природних даних власної дитини. Подивитися навколо й подумати – якщо в цьому світі лише одиниці досягають вершин визнання й високого місця в ієрархії, а інші цілком гідно розташовуються на сходах нижче, чому моя дитина зобов’язана виявитися саме на вершині?
А що якщо доля підготувала йому звичайну, просто щасливу, але звичайне життя? Якщо на таке питання, ви викликуєте: “Немає!”, у вас серйозні проблеми, за які, на жаль, прийде заплатити дитині. Нервові зриви – це лише те мале, що відбувається з дітьми таких батьків. Та й приклади, що називається, у наявності. Бритни Спирс, сестрички Олсон, Ксюша Собчак… відкривши список відомих особистостей, що живуть під гнітом непомірних очікувань своїх батьків, його можна продовжувати нескінченно. Раннє дорослішання, неадекватне поводження, кризи, з особисте життя – список наслідків теж досить великий. Щоб ваша дитина не поповнила ряди відомих, але не дуже щасливих, задумайтеся, є чи в нього взагалі здатності бути нагорі?
Адаптивність.
Крім безумовних природних даних, до яких ставиться зовнішня привабливість, фізична розвиненість, спритність, гострота мислення, гарна навченість, для успіху й виживання у світі високих швидкостей необхідно така якість як адаптивність. Воно відповідає за те, наскільки швидко й успішно, без емоційної напруги й энергопотерь дитина здатна вливатися в нову для себе середовище, знаходити в ній місце й заняття, почувати себе добре. Понаблюдайте за тим, як ваше маля реагує на незнайомих дітей, як поводиться в незнайомому середовищі. Ніж молодше дитина, тим більше нормально те, що, потрапивши в незнайоме місце або в компанію інших дітей, він спочатку небагато бентежиться, губиться, але, освоївшись, починає поводитися , як ні в чому не бувало. Не норма – якщо пройшло час, дитину познайомили з оточенням, заспокоїли, дали можливість поводитися так, як він хоче, а він усе ще виглядає загубленим, скованим, затиснутим… Також повинне насторожити, якщо дитина в принципі не бачить різниці, між знайомій і незнайомому середовищу, чужими й своїми речами, дорослими (у яких свої справи) і дітьми, з якими він може грати. Зайва розкутість такий же показник поганої адаптивності, як і скутість, тому що за обома типами поводження коштує неможливість адекватно сприймати навколишній світ.
Щоб підвищити адаптивність дитини, потрібно поступово розширювати границі нового, у жодному разі не “викидати” дитини одного в незнайоме середовище, виховувати його в дусі дружнього відношення до миру. Відмовитися від внутрішньої вимоги “моя дитина повинен скрізь поводитися кращим образом”.
Рефлексія.
Рефлексія – психологічне поняття. Буквально означає схильність людини багаторазово переживати усередині себе обставини подій, що відбулися. Багаторазово повторюваний аналіз – треба було надійти так, відповісти этак… Люди, схильні до рефлексії не живуть тут і зараз, не проживають повноцінно кожна подія, а начебто дроблять переживання на частині, щоб мати можливість у майбутньому знову й знову вертатися до нього. Природно, більша частина потенційних подій проходить повз них, тому що не можна одночасно переживати минуле й бути націленим на сьогодення й майбутнє.
Звичайно ми усвідомлюємо в себе схильності до рефлексії в досить дорослому віці. Але помітити тенденцію до неї можна навіть у дуже маленьких дітей. Допустимо, вашого маляти скривдила інша дитина на дитячому майданчику. Нормально, якщо за цим підуть сльози або бійка, або якийсь інший емоційний сплеск, але через п’ять хвилин дитина вже перемкнеться на щось інше. Інший варіант – видимої відповідної реакції не пішло, зате ввечері дитина була перезбуджена, досить агресивно поставився до свійської тварини або іграшки, або раптом став малювати себе в образі Бетмэна або Людини-Павука. Це його дитяча рефлексія. Не впоравшись емоційно із ситуацією відразу, він тепер намагається зробити це іншими доступними йому засобами. Або, скажемо по-іншому, він не знайшов соціально прийнятних способів вирішити проблему тут і зараз і намагається вирішити її в ілюзорному, фантазійному світі. Такій дитині буде дуже непросто домагатися високого положення у світі. Йому взагалі буде непросто жити… Йому потрібно допомогти й у жодному разі не покладати на нього більших очікувань.
Допомогою схильним до рефлексії дітям може стати повноцінне прийняття його таким якої він є з боку батьків. Батькам важливо стежити за своєю мовою, у жодному разі не дозволяти на адресу дитини таких оцінок як “ти поганий, ти дурний, ти скандаліст” і так далі. Внутрішньо дати дитині право на помилку. Навчитися спокійно й без додання великого значення розбирати неприємні події й відпускати їх.